Початок політичної кар'єри

Прибічник консерваторів

Бісмарк розпочав політичну кар'єру на місцевому рівні. Проживаючи в маєтку в Ніфоф він був обраний депутатом від району Наугард 1845 року в раді провінції Померанія, де в поодиноких випадках підтримував свого брата в Земельній раді. Завдяки своїм знайомим 1843 - 1844 роках. Отто познайомився з впливовими консерваторами, особливо з братами Ернстом Людвігом та Фрідріхом Леопольдом Герлах. Не в останню чергу через бажання зміцнити це знайомство 1845 року він здав в оренду маєток та переїхав до Шенхаузена. Це село містилося ближче до Магдебургу, тогочасного місця служби Людвіга фон Герлаха. Бісмарк отримав першу посаду на державній службі 1846 р. після призначення головним інспектором гребель в Ієрихов.

Головною метою Бісмарка в цей час було стояти на захисті панівного положення землевласницької аристократії в Пруссії. Консервативні політики відкидали ідею абсолютисько-бюрократичної держави та мріяли про відродження співурядування класів, аристократії в першу чергу. Разом з братами Герлах Бісмарк, наприклад, виступав за збереження маєткових судів.

Бувши наступником у саксонській провінційній раді, 1847 року Бісмарк став представником лицарства провінції Саксонія в Об'єднаній земельній раді нім.

У цій колегії, де домінувала ліберальна опозиція, вже після першої промови Бісмарк показав себе суворо консервативним політиком, коли заперечив впровадження ліберальних реформ внаслідок Війни шостої коаліції. В «Єврейському питанні» він однозначно висловився проти політичного зрівняння в правах євреїв. Ці та подібні заяви викликали серед лібералів сильне обурення. В цей час Бісмарк знайшов в політиці таке поле для діяльності, яке відповідало його вподобанням: «Ця справа захоплює мене набагато дужче, а ніж я думав».

Через захоплення політичною боротьбою він не мав часу навіть на сон та їжу. По завершенню зборів Бісмарк здобув собі ім'я в консервативних колах. Також на нього звернув увагу король^[22]. І хоча Бісмарк затято відстоював консервативні принципи, він був прагматиком, готовим вчитись у своїх політичних опонентів. Зокрема, в нього з'явилась ідея створити консервативну газету на противагу ліберальній «Deutschen Zeitung».

Бісмарк був кардинально проти Березневої революції. Коли до нього дістались повідомлення про успіх заворушень в Берліні, він запропонував озброїти селян Шенхаузена та виступити разом з ними на Берлін. Однак командувач в Потсдамі генерал Карл фон Прітвіц відкинув цю пропозицію. Також Бісмарк спробував переконати принцесу Августу, дружину майбутнього короля Вільгельма I.в необхідності контрреволюції. Августа відкинула ці пропозиції як інтригантські та нелояльні. Через поведінку Бісмарка майбутня королева тривалий час ставилась до нього з антипатією. Після визнання революції Фрідріхом Вільгельмом IV контрреволюційні плани Бісмарка зазнали поразки.

Бісмарк не був вибраний до Прусських національних зборів. Натомість він взяв участь в позапарламентських зборах консерваторів. Влітку 1848 року політик брав участь в заснуванні та внутрішньому оздоблені газети «Neuen Preußischen Zeitung» (через хрест на першій шпальті також називали «Kreuzzeitung»). Для цієї газети він написав велику кількість статей. У серпні 1848 року Бісмарк став одним з співініціаторів так званого «Юнкерської ради». На цю раду збирались сотні аристократів-землевласників, аби висловити протест проти втручання в їхню приватну власність.

Ця діяльність призвела до того, що консервативне оточення короля Фрідріха Вільгельма IV стало все більше поважати Бісмарка. Сподівання Отто отримати посаду прем'єр-міністра після контрреволюції листопада 1848 року не справдились, оскільки навіть в консервативних колах його сприймали як надто радикального. На берегах листа з відповідною пропозицією король записав: «скористатись лише там, де багнет безмежно править».

Реальна політика

У січні та липні 1849 р. Бісмарк був обраний в другу палату прусського парламенту. Тоді він вирішив повністю присвятити себе політиці та переїхати з родиною до Берліна. Так він став одним з перших професійних політиків Пруссії. В парламенті він виступав рупором радикальних консерваторів. Питання націоналізму були для нього на другому плані, на першому — збереження влади Пруссії.

Союзну політику Йозефа фон Радовіца та прагнення короля здобути єдність німців згори Бісмарк сприймав як нереалістичні та безглузді. В прусському парламенті він своє критичне ставлення не приховував. Промова 6 вересня 1849 року змінила ставлення в політичних колах до нього. Завдяки зваженим та гнучким аргументам в рядах консерваторів його стали сприймати не лише як гострослова. Таким чином, Бісмарку вперше було запропоновано високу посаду на державній або дипломатичній службі. Незважаючи на критику проекту німецького союзу, Бісмарк був обраний до Ерфуртського союзного парламенту та служив там секретарем.

Хоча Бісмарк був противником парламентаризму, в Ерфурті він став одним з найвпливовіших спікерів того часу, до промов якого прислуховувались й політичні опоненти.

Після краху Ерфуртського союзу Бісмарк взяв на себе важке завдання захисту Ольмуцького договору в Прусському парламенті. Його підхід полягав в тому, щоб захищати консервативні принципи, не звертаючись до будь-яких ідеологій:

«Єдина здорова основа великої держави, чим вона відрізняється від маленької держави, полягає в державному егоїзмі, а не романтиці, і великій державі не личить перейматись справами, які не належать її інтересам».

Наголошуючи на державництві, політиці влади та переслідуванні інтересів, Бісмарк віддалився від традиційного консерватизму, що (радше із захисних позицій) виник як протест проти сучасної, централізованої, бюрократизованої та абсолютної держави.